Понеділок, 11 лютого 2019 15:51

"За весь час моєї служби в Афганістані не загинув жоден солдат підрозділу, яким я командував", – голова ЦКРК Аграрної партії Артур Дерев’янко

15 лютого в Україні відзначається 30-та річниця виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан. Тисячі вихідців з України пройшли крізь вогонь Афганської війни, що принесла численні трагедії та біль утрат. Неодноразово ризикуючи своїм життям, військові чесно виконували присягу та миротворчу місію, чим заслужили визнання та вдячність. Таким героїчним прикладом є член Аграрної Партії України, голова Центральної контрольно-ревізійної комісії, український військовик, полковник запасу Артур Валентинович Дерев'янко, який з 1986 по 1988 рік командував в Афганістані групою, а пізніше – ротою спеціального призначення.

Артур Дерев'янко народився 19 листопада 1964 року у Кропивницькому. У 1986 році закінчив Київське вище загальновійськове училище імені М.В. Фрунзе. В 1994 році – Командно-штабний коледж морської піхоти США. Проходив службу на посадах від командира групи до заступника командира частини спеціального призначення. За час проходження служби в Афганістані нагороджений орденом " Червоного Прапора" і трьома орденами "Червоної Зірки". Нагороджений орденами "За заслуги" ІІ і ІІІ ступенів.

 

Чому Ви обрали професію офіцера? Ви розуміли, що після закінчення військового училища Вас могли направити на війну в Афганістан?

Я ніколи не сумнівався, що я буду офіцером. Я з сім'ї робітників, військовим в родині був тільки мій дядько. Він служив прапорщиком у Кіровоградській бригаді спеціального призначення. І я хотів стати десантником, як і він. Коли прийшов час вибирати навчальний заклад, я збирався вступати в Рязанське вище десантне командне училище, але дядько переконав піти на розвідувальний факультет Київського вищого загальновійськового командного училища. Ще до вступу, у військкоматі, мене відібрали в команду 20А, яка планувалася на відправку до Афганістану. Так що, вибір цей був повністю усвідомленим.

 

Ви одразу після закінчення навчання потрапили до Афганістану?

Ні. Тільки через три місяці підготовки в м.Чірчик (Узбекистан), мене направили на заміну двох загиблих офіцерів, яких всього за два тижні до цього ми проводжали з нашого ж резерву. Я перетнув кордон з Афганістаном 12 грудня 1986 року, мені тоді було 22 роки. Спочатку потрапив до Кабула на пересильний пункт, звідти мене переправили в Джелалабад, а потім перевели в частину, розташовану недалеко від міста Газні.

З перельоту запам'ятав, як льотчики під час перетину повітряного кордону з Афганістаном подавали в салоні літака сигнал світлом та звукової сирени. Таким чином ті, хто летів, розуміли, що вже почалася територія бойових дій, а якщо це був переліт в Радянський Союз – що війна вже позаду.

 

Як солдати Вас зустріли, на той момент Ви ж були юним офіцером?

Насторожено зустріли. Злякалися, напевно, що прибув молодий офіцер, як то кажуть, "і не нюхав пороху". Мені тоді було 22 роки, а більшість солдат вже мали солідний досвід ведення бойових дій, були нагороджені медалями та орденами. Спочатку вони мене перевіряли: як молодий офіцер покаже себе в складній ситуації. На третьому тижні мого перебування в частині, мене взяли на бойовий вихід. Нам слід було висунутися в район гірського перевалу, де можливий прохід каравану зі зброєю, влаштувати там засідку і, якщо з'явиться караван, – знищити його. Мене завантажили боєприпасами під зав’язку, я стомився страшенно. Супротивника не зустріли, але перевірку на витривалість я, за словами бійців, пройшов!

 

Яка хвилина, день чи подія були найважчими, небезпечними? Що запам’яталося найбільше?

Це було 3 червня 1987 року. Нам вдалося затримати та знищити величезний караван зі зброєю – понад 200 верблюдів. Згодом виявилося, що це був один із найбільших ліквідованих караванів за всю історію афганської війни. Зізнатися чесно, виявили ми його випадково. Одним з видів бойових дій були так звані оглядові польоти на вертольотах – ми досліджували різні ділянки місцевості, робили огляд автомобілів та мирних караванів, що рухалися вдень. Пролітаючи перед виходом з ущелини групою вертольотів Мі-8 і двома вертольотами прикриття Мі-24, ми помітили, що рухається караван. Я віддав наказ посадити гелікоптери, щоб провести огляд каравану. Один вертоліт сів біля голови каравану, а мій – ближче до середини. Коли ми з бійцями впритул наблизилися до каравану, відразу побачили, що він навантажений зброєю. Уявіть собі: йде низка верблюдів, і жодної людини. Всі погоничі-душмани, помітивши наші вертольоти, кинулися тікати. Ну а верблюди продовжували йти. І ось переді мною стоїть завдання – як зупинити верблюдів, не дати їм піти зі зброєю. Відповідь одна – ліквідувати. Причому швидко, поки "духи" не схаменулися і не кинулися відбивати караван. Я віддав наказ знищити верблюдів. Звичайно, на перший погляд, це може здатися жорстоким, але потрібно розуміти, що ми просто не мали права залишати караван зі зброю: вони знову використовували б верблюдів для перевезення зброї, а сама зброя була б спрямована проти нас.

У цей час наші вертольоти полетіли на базу за допомогою. І як тільки авіація зникла з очей, "духи" кинулися в атаку. Ситуація патова: нас всього 17 осіб, і ніякого прикриття з повітря. Зайнявши кругову оборону, ми почали відстрілюватися паралельно знищуючи верблюдів, які йшли з перевалу.

Поки я з біноклем оглядав одну частину території, з боку зелених насаджень, в мене прицілилися два моджахеди. Зрозуміло, я не міг їх бачити. У цей момент заступник старшини роти єфрейтор Бондар Володимир їх помітив. Він мене відштовхнув, а сам впав: автоматною чергою йому прошило обидві ноги, перебило кістки. Тому, аби не Володимир, той бій став би для мене останнім. А Володю потім списали, і, на жаль, він став інвалідом другої групи. Дуже прикро, що минулого року на 51-ому році свого життя він помер. Надто важко ховати друзів, які врятували тобі життя.

Загалом бій тривав більше шести годин, але з нашої сторони не загинув жоден солдат. За цю операцію всіх 16 моїх бійців нагородили орденами "Червоної Зірки". Володю Бондаря - орденом "Червоного Прапора".

 

Чому ж Ви так і не стали Героєм Радянського Союзу?

Це треба запитати у керівництва. Пізніше я дізнався, що мою відзнаку отримав інший військовий керівної ланки. Зрештою, за цю операцію мене нагородили орденом "Червоної Зірки". За Афганістан я був нагороджений орденом "Червоного Прапора" і трьома – орденами "Червоної Зірки".

 

Багато людей Ви втратили за час Вашої служби в Афганістані?

За весь час моєї служби в Афганістані не загинув жоден солдат підрозділу, яким я командував. Один раз хлопці підірвалися на бронетранспортері (БТР), також підривалися на мінах, але всі живі. Це показник, яким я, як командир групи і роти, можу пишатися.

 

Хвилини відпочинку на війні: які були у Вас розваги, спортивні заходи?

На вихідних, якщо ми не знаходилися на бойових діях, ми проводили спортивні свята. Одне із найцікавіших змагань був мініфутбол. Команда формувалася із 5-6 чоловік. У зв’язку із тим, що там високогірна місцевість – бігати було важко, то ми робили тайми по 15 хвилин по чотири команди.

Найвидовищнішим змаганням був бокс. Кожний підрозділ виставляв команду у різних вагових категоріях. Бій важкої категорії ми прозвали "боєм мамонтів", або "боєм слонів". Учасниками були переважно механіки-водії, які важили понад 100 кг. Після 30 секунд раунду, хлопці обезсилювалися, і вже потім бокс виглядав, як бій у мультфільмах з уповільненою зйомкою. Боксери вже не наносили один одному удари кулаками, а просто прокручували рукавички по обличчю та тілу. Виглядало дуже кумедно!

Також ми завжди святкували дні народження, і обов’язковим завданням було приготування торту. Ми робили його з печива, апельсинового напою "Si-Si" та згущеного молока.

 

Чи брали Ви участь після служби в Афганістані в інших миротворчих місіях?

Після служби в Афганістані був ще у двох гарячих точках. Це в Азербайджані, місто Баку. Пробув там майже 3,5 місяці. В той час там був етнічний конфлікт між вірменами та азербайджанцями. Ми були там миротворчою силою, яка розбороняла протидіючі сторони. Також майже 1,5 роки виконував миротворчу місію в колишній Югославії, між Сербською та Хорватською сторонами.

 

Як Ви ставитеся до Афганської війни зараз, 30 років потому?

Сьогодні Афганську війну весь світ визнає, як загарбницьку. Але я вважаю, що цей термін є не доречним, оскільки на той час ми жили в іншій державі – Радянському Союзі. Йдучи на війну, перш за все, ми, військові, виконували інтернаціональний обов’язок, який нам наказувала виконувати тодішня держава. Ми йшли на війну не за покликом душі,а за наказом, але виконували цей обов’язок з честю. Ми ніколи не відкривали вогонь проти цивільного населення, а працювали на ураження тільки по банд-формуванням.

 

Війна – це страшно. Важко уявити собі, про що думає у повсякденному житті колишній боєць…

Ви знаєте, що після закінчення афганської війни, коли всі хлопці повернулися додому, вони зіткнулися з тими ж проблемами, які мають зараз і ветерани АТО, – це медичне обслуговування, нестача житла, психологічні проблеми. Та сама ситуація склалася і на цій війні з ветеранами АТО і ООС.

Саме тому, коли почалася формуватися ветеранська спільнота нової категорії ветеранів-АТО, я виявив бажання очолити нову Службу, яка була сформована за рішенням Кабінету міністрів України - Державна служба України у справах ветеранів війни та учасників АТО.

 

Але ж через 3 роки Ви звільнилися?

Я пішов на цю посаду задля єдиної мети: допомога ветеранам війни. Пропрацювавши майже 3 роки на посаді Голови держслужби, я зрозумів, що ця Служба є заполітизованою. На мою думку, соціальний захист ветеранів, перш за все, повинен бути поза політикою. Держава повинна завжди дбати про цих людей. Як виявилося, моїх принципів не поділяли керівники, і мені довелося написати заяву на звільнення та піти зі Служби.

 

Як підтримували ветерани-афганці наших хлопців під час Революції Гідності та у зоні проведення АТО?

Під час Революції Гідності одними з найперших, хто прийшли підтримати студентів на Майдані, були афганці. Вони приїздили із різних куточків України. На Майдані була сформована сотня з ветеранів афганців: "Восьма афганська сотня". Після закінчення Революції Гідності "Восьма афганська сотня" поїхала майже в повному складі на схід України і увійшла до другої розвідувальної роти батальйону "Айдар".

Ветерани-афганці своїм основним обов’язком бачили навчання бойовому мистецтву наших хлопців, добровольців, які за покликом душі поїхали боронити Україну. Вони розповідали, як поводитися зі зброєю та вибухівкою, як працювати в безпосередньому вогневому контакті з окупантами. На теперішній час 17 воїнів афганців загинули на Сході України, захищаючи нашу Державу. Наш побратим, заступник голови Української спілки ветеранів Афганістану Міхнюк Олег посмертно отримав звання "Героя України", загинувши більше 3-х років тому.

 

Як так сталося, що ветеран-афганець прийшов до Аграрної партії?

Знаєте, Аграрна партія – це саме та партія, яка за своєю програмою і статутом не йде в розріз з моїми міркуваннями та поглядами. Я бачу, що це партія людей, які працюють на благо нашої держави. Тут немає олігархів і партія побудована на меті, а не під якусь особистість чи лідера. На сьогоднішній день, будучи головою Центрально-контрольної ревізійної комісії АПУ, я разом з Андрієм Янченком (командиром 25 окремого батальйону) очолюємо Раду партії з питань ветеранів та інвалідів. Ми намагаємося згуртувати ветеранську спільноту, тих учасників бойових дій, інвалідів війни та сімей загиблих, які є членами Аграрної партії. Наша перспективна мета – розробка законопроектів та державних актів, щодо соціального захисту ветеранів війни та інвалідів війни.

 

Яке має значення для Вас річниця виводу радянських військ з території республіки Афганістан?

15 лютого ми відзначаємо 30-ту річницю виводу радянських військ з території республіки Афганістан. Багато наших побратимів, бойових товаришів не дожили до цієї дати. Більше 160 тисяч українців приймали участь у цій війні. За статистичними даними, більше 8 тисяч наших побратимів стали інвалідами, більше 3360 тисяч загинули та 80 чоловік вважаються в полоні або зниклими безвісті. Відзначу, що наймолодшому учаснику афганської війни на теперішній час більше 50-ти років.

Цей день, 15 лютого, ми не вважаємо за свято, а він є для нас днем пам’яті. Тож я хочу побажати всім хлопцям, які брали участь у бойових діях, перш за все здоров’я та довгих років життя. Всім батькам та членам сімей загиблих героїв хочу побажати довгих років життя та наснаги за їх громадянську мужність. Пам'ять про їх синів буде жити завжди в наших серцях. Миру на нашій українській землі! Перемога буде за нами! Слава Україні!

1 коментар

  • Коментувати Гончаров Николай Петрович! Вівторок, 12 лютого 2019 08:02 Автор Гончаров Николай Петрович!

    Артуре Братка ми тебе пидтримуемо!УСВА Середина-Будский район.Сумська область

Прокоментувати:

Переконайтеся, що ви вводите інформацію, де це зазначено (*) . HTML-код не допускається.