Субота, 29 листопада 2014 13:16

Інтерв’ю журналу «Моніторинг біржового ринку»

Віталій СКОЦИК: «Для того, щоб ціна на сільгосппродукцію формувалася прозоро, має працювати біржа»

Лідер Аграрної парії України, голова наглядової ради групи компаній АМАКО Віталій Скоцик,  у ексклюзивному інтерв’ю журналу «Моніторинг біржового ринку», розповів про проблеми аграрного сектору, реорганізацію партії та плани щодо її ролі у розвитку національного агросектору, про власне бачення змін у законодавстві, що призведуть до розитку економіки країни.

Війна на сході України негативно вплинула на розвиток економіки в країні. Не дивлячись на складну ситуацію, аграрний сектор  встояв і намагається розвиватись. Чи стане він тим локомотивом, що потягне за собою інші сектора економіки. Ваше бачення розвитку аграрного сектору в Україні. Як держава повинна стимулювати цей сектор та яку роль має займати  в його розвитку?

По-перше,  ми вже стали локомотивом і, на жаль, і на щастя. На жаль, тому що погано мати економіку, яка залежить тільки від однієї галузі. На щастя – в нашій країні унікальні  природно-кліматичні ресурси і геополітичне положення, що сприяють розвитку аграрного сектору. Цей результат досягнутий завдяки реального перетворення сільського господарства на аграрний бізнес, де працюють суперсучасні  технології, які на сьогодні значно вищі ніж, наприклад, у металургії чи в вугільній галузі. Іноземні інвестиції у розвиток аграрного сектору надали можливість за рахунок великих холдингів переформатувати сільське господарство та вивести галузь на номер один у економіці України - 20-23% ВВП, 13,6 млрд. валютних  надходжень минулого року (у металургії було 17,2 млрд.). Ми - є реальною основою держави, локомотив, який тільки став на свої рельси,  але для того, щоб рухатися вперед треба зробити певні кроки.

Що має зробити в цьому напрямку держава? Чи краще хай не заважає?

У нас, на відміну від інших країн дальнього та ближнього зарубіжжя, своя специфіка побудови економіки і структури валового внутрішнього продукту. У Західній Європі ВВП аграрного виробництва в середньому складає від 1,5 до 3 відсотків і його роль полягає в забезпеченні продуктами харчування і забезпеченні продовольчої безпеки. Всі інші галузі промисловості можуть працювати на те, щоб підтримати аграрне виробництво з метою, щоб не було надмірної інфляції, збільшення вартості продуктів харчування, щоб їх було достатньо і потрібної якості.

У нас зворотня ситуація, при якій доля аграрного виробництва разом с переробкою в ВВП країни сягає 23%. Не промисловість підтримує аграрне виробництво, а навпаки – аграрне виробництво тягне за собою інші галузі економіки. Разом з тим, Україна залишилася сировинною державою на даному етапі. Починаючи з 2002 року, коли в країні аграрне виробництво переформувалося з державного і колективного господарства у приватний бізнес, за 12 років ми фактично стали одним із самих великих світових гравців по експорту зернової продукції. З однієї сторони це величезний плюс, але з іншої - це поле для серйозної роботи. Практично все,  що сьогодні постачає Україна, отримує додану вартість в інших країнах – там створюються робочі місця,  створюється кінцевий продукт… Країни, які купують у нас сировину заробляють значно більше  ніж  ми на сьогоднішній день. Якщо олія на світовому ринку в цьому році коштує 800-840 дол., то з них український аграрний виробник отримує 45-50%, а 50–55% отримують інші. І навіть  50% -  це ще не погано, тому що в більшості випадків така пропорція складає 25-30%, тобто 70-75% доданої вартості отримує держава-переробник.

 На початку розвитку аграрного бізнесу в Україні ми завозили світові технології, знайомили  вітчизняних виробників з  фермерами  Західної Европи, Австралії, Північної Америки, для перейняття світового досвіду, наші фермери дивувалися високоякісним врожаям. Сьогодні – навпаки, дуже часто приїздять до нас і дивуються українським показникам. Вирощувати ми навчилися, а тепер наступний етап – треба зробити, щоб додана вартість залишалася в країні, створити робочі місця, додаткові сплачені податки, таким чином рухаючи економіку вперед. В цьому плані держава повинна відігравати роль не фінансово-підтримуючу, а стимулюючо-законодавчу.

Ми пишаємося, що виробляємо понад 50% соняшникової олії в світі, але вона ще не є придатною до споживання, кінцеву доробку, упаковку і все інше вона отримує в інших державах. При тому є обмежуваний фактор, щоб фермер  не міг вільно торгувати насінням соняшника, діє експортне мито, що є в розрізі з вимогами СОТ членом якої ми є. Якби такого регулюючого моменту не було, то аграрний виробник насіння соняшника мав би можливість реалізовувати свій соняшник, як на внутрішньому так і на зовнішньому ринку. В минулому році експорт кукурудзи склав більше 30 млн т, одні імпортери переробили її на харчові продукти, інші на комбікорми, а в більшості випадків – на біопаливо. Ми не лише  даємо додану вартість іншим країнам, так ще й підвищуємо їх енергетичну незалежність. І разом з тим український аграрний виробник міркує, де взяти той дизель і скільки він на сьогодні коштує. А сусід-поляк використовує 15% біопалива в аграрному виробництві. Фактично вся техніка, що сьогодні постачається в Україну, розрахована  працювати на біопаливі.  Для того щоб запрацювала біопаливна галузь, потрібні чіткі зміни в законодавстві, які б стимулювали  переробку і  наклали зобов’язання на заправні станції, нафтові компанії з кожним роком додавати  у дизель або бензин  біопальне.  У цьому напрямку наша країна гальмує років на сім у зв’язку з тим, що нафтове і вугільне лобі було завжди сильніше в парламенті, не було кому вибудовувати політику держави у плані підтримки аграрного виробництва, переробки і створення доданої вартості у країні.

Повірте мені, сьогодні аграрії вже не потребують дотацій, потребують чіткого  законодавства і дешевих грошей. Національний банк України з початку року надрукував 247 мрд грн і вони пішли на рекапіталізацію банків і банки,  коли отримали  гроші – купили  долари.

Ви вважаєте, що стимулюється не реальний сектор економіки, а банківська системи, яка була неефективною, і це не допомогло стабілізувати економічну ситуацію в  Україні?

Вона і є неефективною, тому що більшість наших банків - це не типові фінансові інституції. Які створюють портфель приходять до Національного банку і просять для того щоб не лопнув цей портфель кредити. А коли б ці гроші пішли у реальний сектор економіки, ситуація у країні змінилася б.

Ми торкнулися законодавства. У суспільстві бурхливо обговорюється реформа ПДВ. Якою на Ваш погляд вона має бути і можливо вся система оподаткування потребує перезавантаження?

Управлінням фінансовими ресурсами держави, економікою держави мають керувати  не політики, а   професійні економісти-менеджери, які будуть зосереджені на тому, щоб економіка держави працювала, підготують реальний бюджет, виходячи із факторів, які впливають  на економіку країни. Далі мистецтво фіскалів – вибудувати так грошові потоки держави на основі податкової системи, щоб все, що закладено в бюджет, стабільно працювало.

Стосовно податкової системи держава повинна думати, щоб бізнес розвивався на такому рівні, де він може платити податки, які забезпечують грошові потоки держави. В цьому випадку є паритет між інтересами бізнесу, який розвивається в країні та інтересами держави. У світовій економіці державні бюджети різних країн побудовані по-різному. У когось є ПДВ, як у нас, у когось нема, як у США, у когось є податок з обороту, у когось – з продажів. Не сутність у тому чи є ПДВ чи нема. Сутність у тому, щоб був паритет між тим, що робить бізнес і які він сплачує ефективні податки для того щоб економіка держави і бюджет працювали належним чином.

Давайте згадаємо звідки взялися для аграріїв фіксований  сільськогосподарський податок та  спеціальний режим ПДВ. Десять років тому, коли ще було аграрне лобі у парламенті,  зародилась ідея стимулювання розвитку аграрного бізнесу. Прямих дотацій держава не могла надати, економіка слабка, треба було знайти шлях по якому б аграрне виробництво сплачувало певні податки, не руйнуючі державний бюджет і разом з тим отримало можливість рухатися вперед. На базі трьох районів, у яких започаткували цю систему оподаткування, протягом року було реалізовано пілот і за його результатами, прийняли рішення,  що система придатна для всієї країні. Це було десять років потому. За цей час все змінилося, виросли великі латифундиські компанії. І оцінювати з точки зору ПДВ  фермера з 50 га і латифундію з 650 тис. га,  не можна. Прийшов час переглянути систему оподаткування, головне – знайти паритет для збереження балансу. Наприклад, американський фермер знаходиться на загальній системі оподаткування, але разом з тим у нього з податку на прибуток знімається повна вартість техніки, яку він купив протягом цього року (раніше було 100% зараз – 50 %).

У нас – інша ситуація.  Аграрний виробник,  який працює в певному регіоні  для того,  щоб мати лояльне відношення пайовиків, які є власники землі, має не тільки сплачувати вчасно орендну плату, а також утримувати футбольну команду, ремонтувати дороги, дитсадки і ще багато чого робити для свого регіону. Можемо відмовитися від фіксованого сільськогосподарського податку, але треба знайти шлях, як з податку на прибуток, мають інвестуватися кошти на розвиток інфраструктури села. Вони можуть бути у формі фіксованого відсотку зобов’язань:  із 100% прибутку – 50% підприємець зобов’язаний вкласти в інфраструктуру розвитку того регіону в якому він працює, 50% буде вкладати держава за рахунок інших податків які сплачуються, в тому числі податки на доходи фізичних осіб. Так, податкова система не відповідає сьогоднішньому стану економіки і розвитку  економіки в цілому, але я не бачу альтернативи,  навіть у тому,  що запропонував зробити Кабмін. Ми ледве вийшли на прийнятну пропорцію оплати офіційної заробітної плати і того,  що платиться «під столом»,  це був прогресивний крок - платити 17%  чи від 3 тисяч гривень, чи від 30. Роботодавці почали платити нормальні заробітні плати, можливо ще не всі, але пропорція змінилася. Зараз якщо змінити цю систему, кожен підприємець почне  переходити на СПД і сплачувати 5% від доходів. Хто від цього виграє? Держава? – Ні. Підприємець?  - теж ні. Треба знайти шлях, щоб гроші розумно працювали і саме головне – прозоро. Нажаль, поки що цього немає.

Диференційоване оподаткування для >крупних і дрібних компаній може привести до того, що крупні почнуть перетворюватися на дрібні?

Дуже можливо. Але це вже стратегічне питання. Якщо ми говоримо про аграрний бізнес то треба вирішити наскільки корисні для економіки держави латифундії самі по собі. У світовій структурі аграрного виробництва, наприклад, у Західній Епропі самі великі підприємства по 14-16 тис га землі, у США саме велике господарство – 30 тис га землі, в Україні 10 латифундій мають більш як 200 тис га землі, разом з тим, у Бразилії є латифундії по мільйону гектарів землі. Досвід Аргентини і Бразилії говорить, що латифундії такого розміру корисні на певному етапі, коли треба швидко індустріалізувати державу, але вони несуть на собі багато негативних наслідків: це втрата робочих місць у регіонах, занепад соціальної сфери у регіонах і, якщо відкрити ринок землі, це швидка концентрація землі у руках дуже обмеженого контингенту. Тому я думаю, що система оподаткування повинна стимулювати переходити від великого типу латифундій до більшої кількості підприємств з меншою кількістю землі. Але до цієї теми підходити треба зважено, щоб не нашкодити.

Щодо ціноутворення. Експерти говорять, що ціноутворення  сільгосппродукції в Україні відбувається не прозоро. Ви теж говорили, що якщо порівнювати ціну на олію, то наші аграрії ніколи не бачили 840 дол. за насіння соняшнику чи за олію. Вони не можуть впливати на ціни, маючи обмежений попит, не можуть керувати своєю пропозицією.  Як з цього виходити?

 Я би сказав, що існують фактори, які впливають на нездорове ціноутворення. Два основних з них: це постійна проблема робочого капіталу, починаючі з 2000 року, що змушує аграрія продавати свій урожай тоді, коли невигідно і по тій ціні, яка йому невигідна, другий момент – це яскравий перекос між експортом і імпортом. Наприклад, у Радянському Союзі у 90-ті, ми були на піку аграрного виробництва. Тоді структура споживання продукції аграрного виробництва складала: 75% внутрішнє споживання і 25% експорт. Це збула здорова структура для економіки, така зараз у США і у країнах ЕС. Внутрішнє споживання - це харчова промисловість, тваринництво, насіннєвий фонд, там де створюється додана вартість і робочі місця. Сьогодні ми маємо 65-67% експорту від того, що виробляється в Україні. Світові лідери: США, Китай, Західна Європа свідомо віддають сировинний ринок для компаній-постачальників із значно гіршою економікою. Разом з тим, вони збільшують переробку у себе і відіграють більшу роль у експорті біотанолу, біодизиля, цукру. Нам треба зробити зміни у законодавстві, щоб мати переробку у своїй країні, змінити  структуру споживання  продукції,  яка виробляється,  щоб вона була при наймі 70/30. Наприклад, якщо в господарстві буде вибудований біотаноловий завод дотований державою (в класичній економіці він має дотуватися, тому що не є прибутковим) з графіком виробництва на 10 років – якість, кількість, ціна, аграрій матиме чітке розуміння за якою ціною реалізувати свою продукцію, незалежно від ціни на ринку на класичні види  палива. Фермер зможе приїхати на завод і домовитися по якій ціні він буде постачати кукурудзу, зафіксувати свою ціну і, відповідно від неї, вибудувати свій технологічний процес. На сьогодні навіть потужний фермер не може зафіксувати свої ціни, бо коли він сіє осінню ріпак, форварду на ріпак ще немає, може зафіксувати лише в квітні-травні. А осінню він вже вкладає кошти в його вирощування.

Тобто потрібні дві складові:  достатній робочий капітал, і зміна структури ринку споживання. І тоді можна буде говорити про ринкові шляхи для регулювання ціни, і щоб вона була прозора, повинна працювати біржа. Якщо на біржових торгах аграрій матиме можливість завчасно продати продукцію по сприятливій ціні – автоматично вибудовується весь технологічний процес для того, щоб заробити кошти.

Технічне  оснащення для аграріїв теж важлива тема. На жаль українські виробники сільськогосподарської техніки, як за якісними так і за кількісними характеристиками  не задовольняють попит на внутрішньому ринку. Як можна в найкоротші терміни надати можливість нашим аграріям отримати дешеву та якісну техніку?

Для аграрія абсолютно все рівно де вироблена техніка: в Україні, Китаї, в Західній Європі, чи в Північній Америці. Він повинен бути здатний купити цю техніку, вона повинна якісно обслуговуватися і давати економічний ефект. А для цього аграрію потрібні довгі гроші за максимально низькі відсотки, тобто йому потрібне фінансування. Багато років незалежності вважалося, що виробництвом сільськогосподарської техніки має займатися держава – це було величезною помилкою. Гроші, які держава надавала заводам зникали, державного виробництва сільськогосподарського машинобудування не вийшло. Останнім часом з’явилося декілька приватних заводів, розпочалося виробництво техніки на території України, є певні зразки, які варті уваги на сьогоднішній день. Але для успішного конкурування з закордонними аналогами необхідно постійне удосконалення якості. Відповідно, для покращення якості треба і більше видатків на удосконалення виробництва, але можливості вкладати більше коштів на сьогоднішній день немає. Вихід з ситуації простий – у світі виробництвом комбайнів займається 5 країн. Існують, наприклад, Massey Ferguson, Сase, New Holland, John Deere, які виробляють, зокрема, висококласні зернозбиральні комбайни. Скласти таким компаніям конкуренцію досить важко, але можливо. Прикладом є Китай, який завдяки своїй економіці може собі це дозволити. Україна ні на приватному рівні, ні на державному на такий крок нездатна. Одже потрібно створити умови, щоб Agco, CNH, John Deere, Sampo, Claas були зацікавлені збирати свою техніку на початковому етапі в Україні, а потім привели за собою постачальників компонентів та складових цієї техніки. Далі потрібно створити умови для купівельної спроможності аграріїв, з метою реалізації цієї техніки. Де взяти кошти? У кожній країні з розвинутою економікою є експортні агентства. Ці агентства дають гроші кінцевим покупцям на довгий період для купівлі техніки чи компонентів, які виробляються на території їх країни. Готову техніку можуть надавати під забезпечення кредитних агентств чи приватних компаній. Проте, якщо держава забажає увійти в ці відносини, створюється державна лізингова компанія, в Україні це Украгролізинг. Лізингова компанія закуповує необхідну техніку чи компоненти, але за гроші експортного агентства країни, що виробляє цю техніку. Потім з цих компонентів в Україні збирається техніка і продається за гроші знову ж цих експортних агентств, які заходять з інвестиціями. Таким чином техніка робиться доступною. У виробника, який знаходиться, наприклад,  в США і виробляє 20 000 комбайнів на рік, з них продає до України 10% - 2 000,  виникає бажання відкрити виробництво в самій Україні, де робоча сила значно дешевше. На сьогодні ми не маємо таких заводів. Вирішити  ці питання можна, однак законодавчих змін не достатньо, потрібно створювати цілу стратегію розвитку аграрного сектору на 30-35 років вперед, бо за один-два роки кардинальних змін не досягти.

Треба оцінити фактичне положення наших конкурентів - Бразилії, Аргентини, Західної Європи, Північної Америки, Китаю та вибудувати законодавство під свої пріоритети. Законодавчий орган - аграрний комітет і Міністерство сільського господарства повинні  належати одній партії, яка має чітку програму, що співпадає з прагненнями аграріїв, тоді можна досягти позитивного результату змін. Відтак, в парламенті має бути серйозне аграрне лобі, приміром 60-65 депутатів для входження у парламентську  більшість. В подальшому це надасть право на квотне утворення Кабінету Міністрів з претендуванням на місце Міністра аграрної політики та продовольства України, тісна співпраця з аграрнийм комітетом. Даний комітет робить законодавчі акти, аграрне лобі їх проводить в парламенті, а підконтрольне цьому лобі та комітету Міністерство виконує їх.

Щодо Вашої політичної діяльності. Всього за місяць (до початку парламентських виборів) Ви очолили Агарну партію України. Як оцінюєте шанси на подолання 5% бар’єру та проходження до ВР України?

Партія, через неготовність до парламентських виборів, не приймає участі в них. Вона потребує серйозної реорганізації, обновлення керівного складу, розробки нової програми, зокрема, стратегії на 25-35 років вперед. Завдання, яке ставить перед собою партія - створення умов для сталого розвитку аграрної галузі, а це фактично повна зміна економіки України. Цей процес непростий, аграріїв багато і у кожного своє бачення.  Є бажання об’єднати всі сили, які підтримують створення чистої, прозорої, демократичної партії, побудованої знизу вверх. Можливість увійти до парламенту необхідною кількістю парламентаріїв надасть можливість  втілювати у життя все те, про що я говорив. І головне, не тільки конкурувати, а й максимально швидко розвивати машино-, ракето-, літакобудування. Для того щоб вкладати гроші в ці галузі, спершу їх треба заробити, а заробити ми можемо лише в аграрній галузі. Світова спільнота хоче нас бачити демократичними, але не хоче бачити великими конкурентами. Нажаль. Ми маємо зайняти гідне місце в цьому непростому та жорстокому світі.

Останнім часом я часто приводжу у приклад Польщу, зараз  там використовують 21 млн т біомаси для вироблення теплової біоєнергії,  виключно з залишків на полях після збору врожаю.  У нас же поля горять як і горіли. Поляки за 5 останніх років побудували 7 теплових станцій, які використовують 80% біомаси і 20% пудри вугільної. З 21 млн т.  - 12,5 вони виробляють у себе, 9 млн т везуть з Аргентини і Бразілії, 500 тис. т  з  України, тому що українці не преробляють біомасу яка горить у них під ногами.

Чи можливо, в найкоротший час, досягти в  сільській місцевісті рівня відповідного до  європейських стандартів, щоб молоді люди повертались після навчання у рідні місця, а не губилися на «полях» менеджерів і консультантів у великих містах?

Можливо. Сьогодні на селі проживає 30% населення країни і для них необхідно створити відповідні умови, ми з вами вже сьогодні говорили про зміни у законодавстві, створенні робочих місць.  Наприклад, завод з виробутку біотанолу не буде будуватися у Києві,  Донецьку, Черкасах, його місце там де є плече до господарств які виробляють кукурудзу. І цьому заводу треба не тільки робітники, йому потрібні комп’ютерщики, фінансисти, бухгалтери, управлінці – ось вам і вирішення проблеми. Ще один цікавий приклад - Бразилія у 80-х роках була енергетичнозалежною, з великою кількістю кредитів МФВ, гіперінфляцією.

Прийняли рішення про максимальну індустралізацію аграрного і промислового сектору. Після відкриття ринку землі та запрошення інвесторів з-за кордону, з’явилися латифундії. З економічної точки зору це дало змогу Бразилії вже у 2000-х рр. виплатити всі свої зобов’язання та стати першими експортерами біоетанолу в світі, зайняти лідируючу позицію по виробництву сої, цукру та цукрової тростини, како бобів. Економіка держави запрацювала, але 47% землі сільськогосподарського призначення стали належати 1% населення Бразилії, а рівень урбанізації  виріс до 92%. У нас живе 30% у сільській місцевості і це вже проблема. Враховуючи до уваги умови своєї країни, було створено два міністерства: Міністерство сільського господарства та Міністерство аграрії та розвитку. Різниця в тому, що з одного боку треба зберегти ті латифундії, започатковані попередніми реформами, а з іншого – стимулювати створення нових дрібних аграрних підприємств, які би збільшили своє виробництво. Міністерство сільського господарства з латифундіями забезпечують приріст вирощування та продажу на експорт продукції, а Міністерство розвитку за рахунок державних фондів (аграрного резервного фонду і т.д.) почали замовляти у дрібних фермерів, гарантуючи їм ціни на продукцію, яка у них виробляється. І таким чином відбулося стимулювання повернення фермерів з міст у регіони.

У нас на сьогодні це велика проблема: фермери кажуть, що вони бідні і нічого не можуть зробити, так само великі латифундії теж кажуть, що бідні і недофінансовані. Держава може стимулювати дрібного фермерства проводячи закупівлі. Саме для цього повинен існувати Аграрний фонд, який буде виконувати функцію стабілізатора ринку. Ціна може впасти під впливом певних спекуляцій, а держава виходить при цьому гравцем, який встановлює ринковий коридор.

Вашу програму мінімум ми зрозуміли: прийти до парламенту, створити більшість, зайняти ключові позиції у комітетах, профільному міністерстві. А яка тоді програма максимум?

Якщо йти і працювати на результат, треба ставити перед собою максимальні завдання. Програма максимум: на середньому етапі мінімум - це віце-спікер і додатково до аграрного комітету -  фінансовий, освіти та науки, паливно-енергетичний.  Хибна думка, що аграрії самі по собі. У освітянській аграрній стратегії американців найпершим є максимально навчити всіх інших, хто не задіяний в аграрному виробництві.

Після проміжного етапу віце-спікерства, наступний - це спікер парламенту та Президент України. В моєму розумінні, спікер парламенту є важнішим за Президента, тому що він фактично керує законодавчим органом. Головне не куди ти йдеш, а яка твоя головна мета. Я  не політик, я – бізнесмен. Ніхто з успішних  бізнесменів не бажає бути політиком. Ситуація сьогодні змушує мене створювати умови для формування аграрного лобі. Нажаль, іноді так виходить, що лише бізнес бачить у якому напрямі має розвиватися аграрний сектор та має інструментарій розвитку. Саме тому я прийняв для себе складне рішення про активізацію політичної діяльності. В данному випадку я виконую роль професійного менеджера, після чого я буду продовжувати займатися виробничими питаннями.

Хочу втілити в життя ще одну мрію – заснувати приватний аграрний університет. Такого типу університету в Україні не існує, що є нонсенс для аграрної держави.

Дякуємо за  інтерв’ю та бажаємо Вас успіхів у всіх починаннях.

Прокоментувати:

Переконайтеся, що ви вводите інформацію, де це зазначено (*) . HTML-код не допускається.