Понеділок, 16 травня 2016 12:57

Віталій Скоцик: «Земля для українця не товар, а сакральна річ і історична, й економічна, і людська»

Нинішній лідер Аграрної партії України Віталій Скоцик – знана особистість в економічному світі, один із найпомітніших менеджерів у аграрному бізнесі. У великих і малих селянських господарствах, і не тільки України, його пам’ятають як генерального директора, а потім – голову наглядової ради відомої компанії з виробництва та постачання сучасної високоефективної агротехніки АМАКО. Віталій Євстафійович пройшов у ній шлях від простого менеджера до керівника світового рівня. Компанія здійснювала комплексний технічний та технологічний супровід, і не одне українське господарство завдячує тому, що піднялося на високий щабель ефективності.

Ще більше зміцнив авторитет Скоцика як представника нової генерації управлінців порятунок міжнародної інвестиційної компанії, банкрутство якої могло серйозно зашкодити репутації України. Лише рік знадобився Скоцику і його команді, щоби допомогти компанії «Лендком Інтернешнл» повернути собі добре ім’я і гроші.

Свого часу хлопець із села Симонова Рівненської області закінчив Українську сільськогосподарську академію та університет у США, працював в американському фермерському господарстві. За результативну роботу його навіть назвали почесним громадянином США. У Великобританії, де також довелося попрацювати, став найкращим іноземним менеджером. Кандидат сільськогосподарських наук і доктор економіки, висококваліфікований фахівець зі світовим досвідом і паспортом громадянина України. А головне –синівською любов’ю до України.

Восени 2014 року вжитті Віталія Скоцика стався крутий поворот. Його, тоді заступника голови Аграрної партії, обрали головою партії. І тоді він прийняв для себе рішення: ніякого поєднання політики з бізнесом. Зазвичай в українських реаліях це просто слова. Але не для Скоцика. Він справді (а не так як деякі обіцяльники) за два місяці позбувся своїх часток у бізнесі. (Залишився тільки членом ради директорів – на консультативній основі). Вважає, що головне нині – будувати державу, а не бізнес.

ПОБУДУВАТИ ПАРТІЮ – ПОБУДУВАТИ ДЕРЖАВУ

Як все-таки сталося, що ви через бізнес прийшли в політику, хоча тривалий час заперечували для себе таку перспективу?

Мене в політику привів не бізнес, а розуміння, що для нашої держави немає іншого шляху, ніж вибудувати стабільну політичну систему. Всі наші проблеми від того, що за 25 років незалежності ми її так і не створили. Були хороші ідеї, хороші партії,але й сьогодні в українському парламенті маємо переважно не партії, а політичні і бізнесові проекти, завдяки яким ті чи інші сили приходять до влади і сідають на фінансові потоки. Світовий же досвід показує: іншого інструменту будівництва країни, ніж політична партія, в демократичних суспільствах немає.

Тому в достатньо зрілому віці, маючи певний життєвий досвід і хороших учителів, я прийняв для себе рішення.

Якою ж ви бачите Аграрну партію України? І чому саме Аграрна?

Сьогодні аграрний сектор країни творить 30% економіки. В ньому зайнято понад 65% населення. Це потужний потенціал у розбудові держави, який гріх не використати. Тож наше завдання – сформувати партію центристського типу. Саме вона має лягти в основу політичної системи держави.

Якщо ми не почнемо будувати політичну систему знизу, – із розумінням того, що ніхто цього не зробить крім нас самих, то в кінцевому підсумку держави може скоро зовсім не стати. Ми, на жаль, дуже близькі до того. Країна вже втратила частину своїх територій, і з такою економікою, яку маємо нині, не зможемо бути обороноздатними на тому рівні, який відповідає сучасним вимогам.

 Яку ж ідеологічну наповненість нестиме в собі оновлена Аграрна партія?

Ця ідеологія виникла наприкінці ХІХ – початку ХХ століття в Німеччині, а потім поширилася Європою. Її назва – аграризм. В основі ідеології лежать два постулати. Перший: найбільшою цінністю держави є земля. І другий: найбільшим носієм цінностей є людина, котра працює на землі. Для якої ще країни в світі ця ідеологія може бути більш прийнятною, ніж для України? Вона відтестована і в Західній Європі, і в Північній Америці. Томас Джеферсон, один із засновників США, вважається одним із найбільших ідеологів аграризму. І саме така ідеологія здатна об’єднати нашу велику країну, де живуть люди 136 національностей. До речі, найбільшу за територією і п’яту за кількістю населення в Європі.

Минулорічні місцеві вибори, на яких ми отримали значну підтримку у всіх областях, засвідчують: ця ідеологія їм близька і зрозуміла.

Але в такому широкому охопленні партія більше виглядає як патріотичний рух, а не чітка рамкова структура…

Ми залучили загальносвітову ідеологію для побудови стабільної політичної системи, в якій різні політичні сили конкуруватимуть між собою не за доступ до особистих благ, а за програмами і вмінням керувати процесами в державі.

Україна перебуває зараз в критичній ситуації. ВВП на душу населення на кінець минулого року склав усього 1750 доларів. За визначенням ООН, країни, які мають менше, ніж 3 тисячі доларів на душу населення, автоматично відносять до таких, що перебувають за межею бідності.

Ключова наша проблема: необхідно швидко підняти економіку. Ми бачили приклад грузинсько-литовсько-американських міністрів у попередньому уряді, бачимо зараз прихід польсько-словацьких консультантів, але кожний такий експеримент доводить: ніхто, крім українців, державу не витягне.

Так, Аграрна партія – це рух, який сьогодні отримує підтримку у широких верствах населення. І це політична партія. Важливо, що не якась нова, створена під чергового лідера, а партія, якій у грудні виповниться вже 20 років. Я є дев’ятим головою партії. У політичній системі держави, мабуть, немає іншої такої партії, яка б обирала вже дев’ятого голову. Аграрна партія була парламентською в 1998-2002 роках, вона відіграла певну роль у творенні нової суспільно-економічної формації в нашій державі. При всіх плюсах і мінусах свого минулого.

Сьогодні ми її переформатували, провели звітно-виборчі конференції, до партії прийшло багато нових людей. І водночас ми дорожимо своїм «золотим фондом». Я зараз багато працюю над імплементацією партії в європейські структури… Ми пішли шляхом Народної партії Франції: створили Почесну раду, куди ввели своїх досвідчених партійців: колишніх віце-прем’єрів, міністрів, академіків – у них великий досвід, ми з вдячністю прислухаємося до їхніх порад. Водночас до активної роботи прийшли молоді люди, які в останні 10-15 років будували свої підприємства, набували досвіду, – і тепер готові будувати державу, віддавати все своє вміння й енергію.

Наскільки активно поповнюється партія? Чи відчуваєте ви підтримку людей, їх розуміння?

У нас не було б такого хорошого результату на місцевих виборах, якби люди нас не підтримували.

Ми пропустили парламентські вибори 2014 року, оскільки були ще не готові до них. Але до місцевих виборів торік підготувалися добре, вибудували повноцінну структуру. І хоч політичний київський бомонд нас «не бачив» – вони там різні зрізи робили, соціологію, ходили по великих каналах. А ми не мали великого доступу до медійного ресурсу, тому просто поїхали до людей.

І це була правильна тактика. До рад різного рівня пройшло понад 3,5 тисячі кандидатів від Аграрної партії, депутатом став кожний третій. І це найкращий показник порівняно з іншими партіями. Загалом ми вийшли на третє місце за кількістю наших представників у місцевих радах, за кількістю обраних голів міст, сіл і селищ по всій Україні.

Торік ми тричі об’їхали країну і зараз уже перебуваємо на четвертому колі. Вчора повернулися з Рівненщини. Спочатку працювали в залі: я виступав, відповідав на запитання. На стадіоні наші партійці Дмитро і Назарій Яремчуки та Ярослава Руденко співали. Потім на футбольне поле вийшли ветерани київського «Динамо» на чолі з іще одним партійцем – Віктором Хлусом. Я теж перевдягнувся і грав за ветеранів «Динамо». В цей час олімпійська чемпіонка Стелла Захарова знайомилася зі спортивними школами Рівного, щоб зрозуміти, чим можна допомогти юним спортсменам. Ось так ми й працюємо, доносимо свої ідеї, вивчаємо проблеми, залучаємо кращих людей до спільної роботи.

Нині в партії майже 38 тисяч активних членів. До аудиту, який було проведено після зміни керівництва, налічувалося майже 81 тисяча, проте активних набиралося заледве тисяча. Ми розуміємо: для того, аби вийти на справді ефективну структуру, треба мати в своїх лавах 700 тисяч партійців. Але якщо працюватимемо з такою ж інтенсивністю і віддачею, переконаний: до кінця року це стане реальністю.

КОЛИ МИ ДОЖЕНЕМО НІМЕЧЧИНУ?

Назвіть конкретні цілі, які ви ставите перед собою?В які часові рамки? Що в стратегії і тактиці?

Вибори – тільки один із шляхів, які проходить правильно побудована партія на своєму політичному віку. Але тільки через вибори можна прийти до влади для того, щоб змінити правові норми, сформувати виконавчу владу. Тож, аби Аграрна партія змогла якнайповніше реалізувати свою програму, на наступних парламентських виборах треба набрати щонайменше 160-165 місць. Ми прекрасно розуміємо, який це виклик. Але переконані – нам це до снаги. І вже сьогодні готуємо необхідну країні чітку стратегію розвитку. На 5, 10, 15, і аж до 35 років.

Для цього ми створили при нашій партії ради, які за назвою і суттю є дзеркальним відображенням комітетів українського парламенту. За основу стратегії ми взяли індекс розвитку людства, згідно з визначенням ООН. Нам важливо, що у фокусі уваги тут перебуває конкретна людина: її доходи, купівельна спроможність, тривалість життя… Це проблематика, з якою звертається до народу американський президент, керівник країни Євросоюзу, однак ці проблеми не є в центрі уваги наших можновладців.

Заради чого ми робимо, хоч і дуже в’яло, реформи? Яких результатів хочемо досягнути? Через 5 років? 10? А через 35 років? Ми розрахували: якщо правильно імплементувати стратегію розвитку держави, через 20 років можемо досягнути того рівня, на якому перебуває Німеччина сьогодні.

Але для цього наша економіка має зростати не менше, ніж на 10% щороку. Це відсотки, на які зростала економіка Сінгапуру, Китаю, Індії, свого часу – Японії і тієї ж Німеччини після другої світової війни. 1-2 відсотки щороку нам не допоможуть. Ми повинні розробити такий алгоритм руху, знайти такий механізм, з допомогою якого, Україна дуже швидко пішла б уперед.

Для цього необхідно розбити завдання на сегменти, врахувати всі прошарки населення, всі складові економіки. Ось чому ми створюємо ради за зразком комітетів Верховної Ради при АПУ, вводимо до їх складу найкращих фахівців. Завдання наших рад – розробити поетапну стратегію держави, щоб наші депутати, прийшовши до парламенту, чітко розуміли: що, коли і як слід робити. Першою радою при АПУ стала медична. Її очолив президент Академії медичних наук України Віталій Цимбалюк, наш найкращий нейрохірург. Разом із заступником – керівником дитячих офтальмологів Сергієм Риковим, іншими відомими медиками вони планують розвиток медичної галузі. Енергетичну раду очолить двічі міністр енергетики, відомий фахівець Іван Плачков. Спортивну раду – олімпійська чемпіонка Стелла Захарова.

Водночас необхідно сформувати альтернативний Кабінет міністрів. Ми не кажемо опозиційний. Яка ми опозиція, якщо село дає третину економіки країни? Йдеться не тільки про великі господарства: 62% продукції виробляється в присадибних господарствах, інакше кажучи, на людських городах. Але ми відверто говоримо: з таким управлінням державою ми зайдемо у безвихідь. Тому на додаток до комітетів формуємо альтернативний Кабінет міністрів. Маємо віднайти ефективних менеджерів, які здатні будуть імплементувати стратегію розвитку держави. Ми готові запропонувати цих людей до складу Кабінету міністрів. Якщо нам доведеться з кимось формувати коаліцію, ми запропонуємо своїх фахівців на ті чи інші сегменти, а якщо хтось не справлятиметься, відкличемо і будемо делегувати іншу кандидатуру.

Кандидатів на міністерські посади називатимуть профільні організації, до того ж вони обиратимуться на конкурентних засадах.

А що ми бачимо тепер? Верховна Рада стратегії розвитку країни не має. Кабінет міністрів – так само. Це ж нонсенс, жодний міністр в такій ситуації нічого не зробить. Ми ж готові прийти до виборів – коли б вони не відбувалися, з чіткою стратегією, чіткою командою щодо формування комітетів Верховної Ради , і чітким складом Кабінету міністрів.

Навіть, якби вибори були восени?

Так, до осені ми маємо обов’язково це зробити. Можливо, стратегія не буде напрацьована на 100%, деякі віхові параметри треба ще допрацювати, але ми не можемо дати собі привілей: чекати рік-півтора, доки все остаточно буде «вилизане». Що не встигнемо – будемо наповнювати по ходу.

Підсумовуючи, перелічив би завдання в такій послідовності: ми розбудовуємо партію як інструмент організації суспільства, із стратегією розвитку держави в сегменті кожної складової економіки держави, з ключовими завданнями на 35 років наперед і з повним складом людей, які мають це зробити. Оце те, з чим прийде Аграрна партія України до наступних парламентських виборів.

Ви пояснили, чому називаєте свою політичну силу альтернативною. Однак в Україні вигідно бути саме опозиційною силою. Цим, як засвідчує практика, можна легко добитися успіху і популярності.

Соціологія показує, українці – з одного боку – прекрасно розуміють ціну популізму та обіцянкам, які лунають з вуст політиків, а з другого – все ще «ловляться» на гострі слова і начебто суворий осуд. Однак соціал-популістські партії, як я їх називаю, не можуть похвалитися ні стратегією, ні програмою виведення України із затяжної кризи.

Передвиборчий фонд Хілларі Клінтон сьогодні майже досягнув 200 млн доларів. Але ви не знайдете ні пропаганди на телебаченні, ні бігбордів, ні всього того, що заважає людині здійснити власний вибір. Гроші передвиборчого фонду йдуть на організацію дебатів, дискусій щодо майбутнього країни, проблем, над якими працюватиме кандидат, який хоче стати президентом. Нам не менше потрібні професійні дискусії, а не красування перед камерами.

Візьмемо тематику, яка вже набила оскомину: тарифи на електроенергію. Справді, це рішення, яке боляче б’є по мільйонах українських сімей. Але хіба ми чуємо професійну дискусію з вуст наших політиків? Недостатньо вимагати від влади змінити тарифи. Резерви ховаються в неефективності роботи теплоенергетики. Хіба політики не знають, що коефіцієнт корисної дії Київської ТЕЦ – 35%, в той час як у Європі загальний стандарт становить 75%? Тобто, в нас на одиницю тепла витрачається втричі більше палива, ніж у Західній Європі. Мабуть, було б логічно розібратися, хто власник ТЕЦ, хто займається розподілом тепла? А в кого у власності тепломережі? Хто збирає з людей гроші? За рахунок чого ми можемо вплинути на ситуацію? Знайти можливість реконструювати Київську ТЕЦ, забрати гроші від тих, хто їх просто кладе собі в кишеню. Необхідний не популістський, а глибокий і прозорий підхід. За два роки дискусій з людьми ми переконалися: українці здатні сприйняти й дуже складні рішення, але не треба приховувати суті проблеми й маніпулювати, ховатися за популярними гаслами. Наш народ цінує власну гідність і вимагає поваги до себе.

Свого час ви працювали в країнах Скандинавії, де на основі капіталістичних економічних відносин, побудовано соціальні держави, які називають ще державами європейського або демократичного соціалізму. Чи не варто нам тримати орієнтир на скандинавські країни?

Країна сама має вирішити, яку економічну модель вона хоче розвивати. Наприклад, чи можемо ми йти шляхом Китаю? Очевидно – ні. Але що нам ближче: соціал-капіталістична економіка, як в країнах Скандинавії, чи така, як у США, що ґрунтується більше на приватній власності?

У скандинавських країнах державі належить близько 60% власності. Тут високі податки, але й високі соціальні стандарти, безплатна, якісна медицина, освіта, пенсійне забезпечення. Американська система акумулює в державі тільки 20% економіки. Але мало хто знає – у нашій економіці роль держави становить тільки 7%. По суті, ми більше приватизовані, ніж США. Але структура приватної власності в Україні зовсім інша, ніж за океаном. Більшість приватних корпорацій там – публічні. Акції компаній через світові торгівельні майданчики належать мільйонам людей. У нашій ситуації власник – це олігарх: один, другий чи третій.

І американська, і скандинавська, і моделі інших країн Європи орієнтовані на громадян своїх країн. І щоб ми не опинилися на задвірках світу, маємо вибудувати свою унікальну економічну модель, яка гарантуватиме не менше, ніж 10% зростання на рік і гарантуватиме основні права і свободи людини, згідно зі стандартами передових країн світу.

 Ваші погляди і пропозиції щодо одного з найболючіших питань в Україні – земельного?

Нам дісталися майже 30% світових чорноземів, 120 видів корисних копалин. У більшості країн світу такого багатства й близько немає. Але ми вже втратили значну частину своєї промисловості. До чого призвела приватизація по-українськи? До утворення 3-7 олігархів, які отримали все задарма, і навіть не зуміли тим розпорядитися. Я аналізував статистику: за останні два роки пул основних олігархів збіднів в 10 разів. А це означає, що наші олігархи не здатні управляти тим, що їм звалилося, як манна небесна.

Тепер добираються до землі. Ми повинні вибудувати такий інструмент, який би гарантував, що сільськогосподарська земля навіки залишиться у власності українського народу.

Соціологія свідчить: 81% українців категорично проти продажу землі. Ще майже 12 % – скоріше проти, ніж за. І лише менш 10% опитаних заявили, що продали б землю, але тільки в ситуації, коли це конче було б необхідно. Водночас понад 50% хотіли б мати право передати землю своїм дітям, родичам у користування.

Тож очевидно: нам необхідно створити унікальну модель, яка гарантуватиме, що українську землю не приватизують іноземні чи власні олігархи, але разом з тим ця земля в межах родини чи кола людей матиме право змінювати свого користувача.

У світі напрацьовано чимало механізмів, які регулюють обіг земель сільськогосподарського призначення. Водночас негативний досвід таких великих країн як Бразилія й Аргентина показує, як легко можна потрапити в пастку неправильних рішень. У Бразилії нині майже 50% земель сільськогосподарського призначення належить 1% людей. Аргентина запустила на свій земельний ринок іноземні корпорації, а зараз намагається здійснити реприватизацію. До речі, поляки, які дванадцять років готували свою земельну реформу, і начебто все передбачили, теж із 1 квітня нинішнього року заборонили продаж землі сільськогосподарського призначення, оскільки побачили, що іноземці різними шляхами скупили майже півмільйона гектарів.

Але є й позитивний досвід країн Європи, де в основу законодавства було покладено два постулати: земля не може продаватися іноземцям, і в руках однієї родини не може бути більше 300–500 гектарів. Враховуючи всі обставини, нам слід розробити таке законодавство, яке б гарантувало об’єктивні і справедливі відносини у землекористуванні.

Ключове гасло, з яким ми йшли на місцеві вибори: «Не дамо продати українську землю!» Земля – основна наша цінність, для українця це не товар, а сакральна річ – і історична, й економічна, і людська… Неприпустимо, якщо прем’єр-міністр країни в ситуації, коли немає навіть земельного законодавства, заявляє, що ключове завдання уряду цього року – продати 1 мільйон гектарів?

ЧИМ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ЛІДЕР ВІД ВОЖДЯ?

 Історія незалежної України повниться іменами лідерів, якими, названі партії й блоки, а якщо й не названі, то маються на увазі. Керівник партії – як вождь, прапор та програма політсили в одній особі. А як ви бачите роль керівника партії?

Я себе бачу як менеджера-управлінця. Власне, я все життя,де працював, збирав навколо себе сильніших за себе людей. Чому? Я так розумів завдання лідера. Це вождь намагається стати над усіма. Сильні йому не потрібні: вони його затіняють. А лідер має організувати роботу людей, сильніших за себе. Я ніколи не стану великим енергетиком: я не отримав належної освіти і не маю досвіду. Але є інші енергетики. Я ніколи не стану великим лікарем. Але є професійні лікарі. Не стану олімпійським чемпіоном, але є професійні спортсмени. Моє завдання – зробити так, аби найкращі фахівці плідно працювали разом. Лідером має бути людина, яка спонукає їх до цього. Моє завдання – сформувати сильну професійну команду і запалити людей на звитягу. А лідери будуть змінюватися. За статутом Аграрної партії керівником партії можна бути максимум два виборчих терміни. Але потім обов’язково прийде десятий лідер і вестиме партію далі. Це нормальна практика.

Якщо буде створено стратегію держави, люди висловлять довіру партії і проголосують за неї на виборах, чи готові ви стати на чолі державної структури? Уряду, наприклад?

Це не може бути метою, і тим більше – самоціллю. Багаторічний голова Верховної Ради Іван Степанович Плющ казав: «Влада дається не в нагороду. Вона дається як тяжка ноша і покарання». Я сприймаю саме як тяжку ношу. Але при цьому розумію: якщо лідер партії планує привести партію до парламенту – з тими планами і перспективами, про які ми говорили, він має бути готовий посісти будь-яку позицію в управлінні державою.

І я не боюся стати будь-ким у нашій країні, бо йду не сам. І роблю це не для себе. Ми працюємо для всього народу. І коли я зможу повернутися до нормального життя, я знатиму: все, що міг зробити для своєї країни, зробив. Я кажу це друзям і колегам: кожен з нас має зробити максимум можливого. Якщо навіть з якихось причин не вдасться довести справу до кінця, кожен з нас зможе сказати: я зробив усе, щоби Україна була справжньою країною.

І СЛОВО, І ПІСНЯ

Ви підтримуєте спорт, і любите спортивне конярство. Очевидно, також маєте плани щодо відродження галузі?

Конярство – це один із сегментів, який може мати дуже серйозний вплив на структуру нашої економіки. Це широка тема. Скажу лише: в Україні в останні 25 років поголів’я корів упало з дев’яти мільйонів до двох. А поголів’я коней – з 735 тисяч до трохи більше, як 100 тисяч. Це катастрофічне падіння. В економіці США кінна галузь дає 110 млрд доларів на рік. А вся наша економіка на кінець минулого року склала 83 млрд доларів. Мені, звичайно, не байдуже майбутнє цієї галузі, свого часу я захистив першу кандидатську дисертацію із спортивного конярства, і дуже вірю – у нас ще будуть перемоги.

Розкажіть про свої уподобання «у вільний від роботи час».

Я багато читаю. З різних галузей і спектрів: і спеціальну літературу, і історичну, і спогади-мемуари великих людей сучасності. Можу читати кілька книг одночасно. Констатував для себе приємну річ: у книгарнях з’явилося більше книжок українською. Колеги принесли мені переклад українською Генрі Форда «Моє життя, моя робота». Інші подарували Романа Шухевича із серії «Визначні стійкі українці». А я докупив собі новий роман Володимира Лиса «Камінь серед лісу», «Чорну сотню» Андрія Кокотюхи. А ще нову книгу дуже цікавого психолога-філософа Мирослава Дочинця «Карби і скарби». Оце мої придбання за останній похід в книгарню. Оскільки ми багато їздимо, я читаю в дорозі. Вчора читав книгу Івана Плюща «Хто ми, куди ідемо?» Запитання досі без відповіді.

У сімейному колі, з друзями, на виїздах – багато співаємо. У нас тепер професійний супровід: адже наші партійці – Дмитро і Назар Яремчуки. Я жартома пообіцяв заспівати разом з ними на сцені.

30 листопада виповнилося б 65 років їхньому татові – народному артисту України Назарію Яремчуку. Хочемо організувати великий концерт в палаці «Україна». І пам’ятник поставити Назарію Яремчуку. Треба вшановувати людей, які творять славу України.

Тривалий час, ще коли я працював у бізнесі, ми були спонсорами Українського драматичного театру імені Івана Франка. В цьому році допомогли видати чудову книгу з історії розвитку театру незмінного його директора Михайла Захаревича. Зараз задумали до 75-річчя Богдана Ступки поставити перед театром Франка йому пам’ятник.

Готується до друку й моя нова книга. Так вийшло, що попередня підсумувала бізнесову частину життя. Вона називалася «Виклик і відповідь». Друга осмислює політичну перебудову: там і думки, інтерв’ю, виступи. Робоча назва: «Як нам жити в епоху змін?». Відповідати на це запитання кожному з нас доводиться самим життям.

Джерело: газета "Селянська  правда"

 

Прокоментувати:

Переконайтеся, що ви вводите інформацію, де це зазначено (*) . HTML-код не допускається.